Укр   De  En

НОВЕ: БЕРЕЗЕНЬ 2016

В лютому-березні 2016 року учасники «роздlлових» з оновленою версією проекту відвідали міста, розташовані на межі із зоною АТО — Бердянськ, Маріуполь, Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут і Сєвєродонецьк — а також завітали до Києва. Враженнями від побаченого і відчутого під час туру ділиться ініціаторка проекту Оля Михайлюк:

«роздІловІ» — з ними завжди так, після кожного туру —

Я знаю, чим це завершиться:
все завершиться тим, що все нарешті завершиться.

І потім:

Кожен простір повен своїми радіопередачами.
З кожного серця ростуть водорості й квіти.
Тому що з того, що не знаєш із чого почати?
І що з того, що в нас із тобою НІЧОГО не вийде?

І тоді знову:

Все завершиться тим, що все почнеться спочатку.

Влітку’2015 репетиції відбувалися дивним чином — музика/поезія/відео створювалися в різних місцях — в Мінську, Харкові й на дачі під Києвом. Саме там однієї ночі з’явилася крапка, з якої виникає НІЧОГО, щоб стати безкінечністю (вдень я читала листування Пауля Целяна і Інгеборг Бахман).

 

Мені подобалося писати, експериментувати з предметами й тінями, випробовувати замість фарб інші (природні) речовини. Я часто згадувала попереднє літо — в липні’2014 вийшло так, що ми з подругою опинилися в Алчевську — війна саме починалася. В той день, на який мали квитки до Києва, підірвали колії в Дебальцевому, й ми затрималися на два тижні. Читали вірші. І навіть серед речей, зібраних на випадок необхідності спускатися до підвалу, були свічки, вода, ліхтарик і збірка віршів. Виїжджали автобусом з місцевими жителями через одинадцять блокпостів, з яких лиш три були українськими. Бердянськ став першим містом, в якому ми зрозуміли, що нам нічого не загрожує, і що ми повернемося.

Світло складається з темряви,
і залежить лише від нас.

І Бердянськ був першим містом у березневому турі. Тут почалася весна. І тут виникла нова — Азовська — тема.

 

В Маріуполі було багато води, зелені, світла, соку і сліз.

І доки стане їхніх місяців,
і стане світла кожному із них,
росте трава, проймаючи мерців,
росте трава, тримаючи живих.

В Маріуполі почули історію хлопця, який про «роздІловІ» дізнався від своєї дівчини, що була на нашому виступі в Одесі в листопаді’2014. Я згадала, як наша подруга в ніч напередодні пошила з кількох шарів марлі дивовижно-сюрреалістичний екран. І саме на нього в Маріуполі транслювалося відео. Так, ніби роздивляєшся текст крізь час і простір — і пишеш лист з одного узбережжя на інше, і запускаєш літери блукати між хвилями тканини й паперу.

Найкраще, що могло трапитись,
трапилось саме з нами.
 

В Краматорську ми грали у невеличкому залі, а отже ті сто, що потрапили на виступ, опинилися безпосередньо близько один до одного. Ми всі відчували кожен рух, шерхіт, подих.

— Як добре,
що нічого не можна повернути назад,
і нічого не можна втратити назавжди.
 

Коли на композиції про війну в мене на папір розлився гранатовий сік, я відчула свій біль, помножений в десятки разів на той, що був десь поруч. Жінка поруч тихо плакала. Я стала промокувати сік аркушами. І мені здалося, що сльози всотуються разом з соком. Просто руками відчувала, як людина заспокоюється-затихає. Неймовірне відкриття. Я працюю за допомогою скла, камери й проектора, які фіксують і транслюють жести й малюнки — здавалося б, живе не може просочитися крізь всі ті дроти. Може. Так знайшлися певні жести, які хочеться повторювати.

Пишучи слово «війна», я використовую замість крапки в літері «і» патрон — справжній, подарований мені тим же літом’2014 алчевським байкером після одного з інтерв’ю для циклу «Донбас: все це про любов». У хлопця з Маріуполя бачила такий на шиї — як оберіг. Він пояснив, що це традиція — коли закінчуєш навчання, тобі його дарує командир, маючи на увазі, що ти свою кулю вже отримав. У Слов’янську досі лишилися сліди від куль — і не лише на стінах.

Співайте гарпунники, серед моря йдучи на дно,
співайте вигнанці про те, що вам все одно,
про те, що вигнання вас не позбавило віри.
Віра — це те, що тримає тебе в сідлі
навіть тоді, коли твої шанси такі малі,
що від тебе НІЧОГО не хочуть навіть твої командири.
 

В Бахмуті ми виступали в кінотеатрі — вперше в нас був такий великий екран і можна було писати такі довгі листи. Тільки тут я закінчила речення, що «цього разу любов не зрадить, а смерть відступиться». Після виступу підійшла дівчина, яка попросила саме ці слова. Я сказала, що вона зустріне їх в книжці Сергія. Але вона наполягала, щоб я написала їх ще раз — без контексту — зі сніжинками, які ховатимуться між сторінками. А потім чоловік попросив малюнок «до того епізоду — про війну». Я навіть перепитала, чи він певен, що йому потрібна «війна». А він відповів — «так, ми її разом пережили», маючи на увазі зелену фарбу, яка з’явилася на наступних віршах. Рани загоюються, дерева проростають, лишається пам’ять.

В Бахмуті і зараз багато військових. У вітрині книжкового магазину — вірш-зверенення з того світу загиблого бійця, рушники, пластикові віночки і наша афіша. Часом було по-справжньому моторошно. Але тільки до виступу, коли всі ми відчули, наскільки уважною й чутливою може бути публіка. І НІЧОГО більше не боялися.

Свободи стане всім, якщо ви не будете тримати її для себе,
діліться хлібом і вугіллям на зиму,
дивіться на сонце крізь пляшкове скло океану,
золота вистачить на всіх,
але любов дістанеться лише найсміливішим!
 

Мені багато говорили про лінії (роздІловІ?) — комусь вони нагадали шкільний зошит, комусь — линву, нитку, комусь — море. І от в останньому місті нашої східноукраїнської подорожі — в Сєвєродонецьку — після виступу підійшла жінка й стала пошепки ділитися враженнями: «Ці лінії... спочатку я подумала, що нотний стан, а потім, коли побачила ту маленьку хвильку, то зрозуміла, що це серце, яке втомилося страждати. І яка радість, яке полегшення, ви навіть не уявляєте, коли між цих ліній з’явилися літери... і новий лист». Мені здається, уявляю.

Такі печальні прощання, такі втрати,
такі очікування, такі повертання...

Коли ми виїжджали з Сєвєродонецька, на екрані навігатора була лиш одна лінія — наша дорога/нитка — і темрява з обох боків, лише темрява і НІЧОГО крім неї. Навколо розбиті мости й заміновані поля. По радіо — «Enjoy the silence». Я засинала й думала, що співати про тишу — це так само, як писати НІЧОГО (шістьма літерами на папері:).

Готуючи це відео для сайту, ми радилися, чи варто включати останню композицію, адже вона незакінчена. І вирішили включати. Незакінчену. Тому що скоро все почнеться спочатку. «роздІловІ» — з ними завжди так.