Укр   Pl   En  De

Тексти

Він хотів познайомитись із усіма її подружками, побачити всіх її чоловіків, подивитися в очі всім її знайомим, хотів обійматися з боксерами й мірятися силами з борцями, битися на ножах із барменами й грати в кості з паркувальниками. Хотів дізнатися в її подружок, що вони говорили їй, перш ніж вона йшла з ними в ліжко, як вони переконували її, що обіцяли. Хотів дізнатися в її чоловіків, як вона виглядала раніше, якого насправді кольору її волосся, як вона виглядає зранку, без усієї цієї чорної фарби, що вона говорить зранку, після всього того, що було вночі, як вона заговорює після виснаження й мовчанки. Хотів переговорити з її шкільними вчителями, хотів, щоби вони розповіли йому про її успішність, про її поведінку, про її захоплення хімією та спортом, про колір і крій її шкільної форми. Хотів випити з учителем праці й порозумітись із учителем історії, хотів подивитись в очі завучу й розцілувати класного керівника, хотів опинитися в її житті, опинитися там поруч із нею, так близько, щоби відчувати, як кров перетікає під її шкірою. Хотів долучитись до всіх її таємниць, до всіх загадок, які вона ховала в пам’яті, хотів знати напам’ять всі її численні історії, хотів виправляти її помилки, розвіювати її сумніви, стати часткою того, що з нею відбувається, відкрити для себе її життя, ніби знайдену в чужому помешканні валізу, сидіти й перебирати коштовні свідчення чужих переживань, чужого сміху й безнадії. Хотів усім керувати, хотів мати до всього стосунок.

Вони зазирали до всіх тих нір та підвалів, які вона могла згадати, були, ясна річ, в арабів, зазирнули, звісно ж, до в’єтнамців, браталися з працівниками макдоналдса, які давно до такого звикли, пили на брудершафт із працівниками тубдиспансера, марно намагалися замовити шампанське в сауні «Здоров’я», згадували дитинство в підвалі проти синагоги. Він просив записати свою адресу продавців піци, ловив коньячні випари в грузинів, до яких вони знову повернулись, оскільки вже все було зачинено. Вже там з’явилася жива музика, й він танцював ірландські народні танці, заважаючи офіціантам і викликаючи її захват.

Насамкінець завів мову про коштовні валізи в чужих помешканнях, вимагав принести їх йому прямо тепер, не міг заспокоїтись із цими валізами, говорив про них зі сміхом та безнадією. Говорив і думав так – головне не озиратись, головне не замовкати, доки я йтиму й говоритиму, вона буде йти за моїм сміхом, доки я матиму що сказати, вона змушена буде слухати, вона дійде до кінця, й дослухає до кінця, й залишиться цієї ночі зі мною. Адже має вона дізнатись, чим це все закінчиться, має ж дочекатися розв’язки. Головне говорити й не зупинятись.

Принцесо, співав наступного ранку, прокинувшись у пом’ятих джинсах й печально розглядаючи стелю, навіщо розбиваєш мені серце? Навіщо віддаєш його голубам на площі? Вони бавляться ним, сидячи на антенах, і я плачу, принцесо, доки ти малюєш яскравими фарбами своє обличчя. Навіщо ти тримаєш мене в цих срібних ланцюгах, навіщо чіпляєш мені чорний нашийник, який душить мене, не даючи сказати всього того, що я думаю про любов і жорстокість? Де ти зникаєш щоранку, принцесо, в яких норах ховаєшся від мене, ніби лисиця? Чому не прийдеш і не відпустиш мене, чому тримаєш мене на ланцюгу, чому ніколи не називаєш мене на ім’я?

Співав собі, доки за вікном прокидалася вулиця, співав, доки оживав будинок, співав, навіть не намагаючись підвестись. Виявляється, думав із розпачем, любов може бути нещасливою. Від неї може бути боляче, від неї може псуватися настрій. Хто б міг подумати, думав, хто міг передбачити. Втім, сонця ставало все більше, голоси лунали дедалі нахабніше, будинок наповнювався ними, на страждання зовсім не лишалось часу. Цей будинок був схожий на електроорган. Зранку робітники брали кабель, тягнули його вологим холодним асфальтом, і під’єднували до синіх потоків електричного струму. Двері під’їзду були відчинені, й протяги стояли в них, як водорості, легко здіймаючись, щойно хтось вбігав із вулиці. Ще поночі, доки всі спали, прислухавшись, можна було піймати скрапування води на кухнях, тарганяче шарудіння механічних будильників, сонне перешіптування голубів на даху, тихе жіноче зітхання уві сні, мовби хтось лише налаштовував дроти й антени, готуючись до святкового концерту. Ближче до ранку починався рух, з’являлися перші звуки – вітер протягувався відвіконнями й кімнатами, наче духовими інструментами, скрипіли долівки, озивалися радіоголоси, починали звучати ножі й пательні, бритви й фени, можна було розрізнити праски й тостери, дзвінко сигналили рінгтони, солодко передавались останні новини, чутно було посуд, чутно було воду, поцілунки й перешіптування, наспівування маршів і наговорювання молитов, веселе збігання сходами, що остаточно будило коридори й балкони, котрі звучали тепер, ніби зрушене з місця піаніно, і ти знаходився в ньому всередині, десь посеред найбільш глибоких звуків, поміж найбільш тривожних нот. І коли під обід до під’їзду забігали діти, від їхніх високих голосів починали фонити невидимі мікрофони, й будинок лунко вистрілював лунами та рикошетами, і музика ця тривала, не замовкаючи – меланхолійно по обіді, запекло під вечірню пору, нестримно опівночі, але все не стихаючи, не обриваючись, лунаючи далі. Від цієї музики хотілося померти. Цим він і зайнявся.

© Сергій Жадан

Дивитися мультимедійну версію

Список текстів | Наступний текст