Укр   Pl   En  De

Тексти

Це дуже вірно — те, що ти сказала. Забуття взагалі нічого не важить. І смерть нічого не важить. Смерть є. І ви навіть не уявляєте, яка близько вона від нас. Річ не в цьому. Ні наша смерть, ні наше зникнення, ні наш перехід до царства мертвих не мають жодного значення з огляду на їхню неминучість. Ну справді — смішно не приймати місячні цикли. Смішно не погоджуватися з напрямком руху річок. Їх слід сприймати як даність і сприймати спокійно, як усе невідворотне. Єдине, що по-справжньому має вагу — це наша закоханість, любов, яку ми в собі тримаємо, яку ми носимо при собі, з якою ми живемо. Адже ти ніколи не знаєш, скільки тобі її відпущено, скільки її в тебе є, скільки її на тебе чекає. Знаходити її — радість, втрачати її — прикрість і нещастя. Ми всі живемо в цьому дивному місті, ми всі тут лишились, ми всі рано чи пізно до нього повертаємось. І живемо, носячи в собі цю любов, ніби провину, ніби пам’ять, що вміщує в собі весь наш досвід, всі наші знання. І ця присутність її в нашому диханні, на наших піднебіннях є чи не найбільшою інтригою в нашому житті. Щоранку я прокидаюсь і згадую всіх тих жінок, з якими мені трапилося перетинатися й мати справу. Веселих і занепокоєних, безтурботних і безпорадних, незайманих і вагітних. Мені здається, що найважливішим для мене завжди було саме спілкування з ними, можливість чи неможливість ділитися з ними своєю закоханістю, всією своєю любов’ю. Все інше так чи інакше виникало внаслідок цієї самої закоханості, а отже не мало, за великим рахунком, жодного ваги, жодної сенсу. Тому й говорити про все інше немає жодного сенсу. І ось тепер, - завершив, - ви всі мусите йти купатися!

Всі так і зробили. Й галасливою юрбою почали вибиратися між дерев, дякуючи за такі мудрі, хоча й дещо патетичні слова. І хтось ніс із собою вино, а хтось вмикав ліхтарики на мобільних, аби знайти стежку й спуститися до берега.

Як це добре, що я, зрештою, тут опинився — на цьому березі, при цій воді.

Стояти й спостерігати, як вона заходить у ріку, знати, що в будь-яку ріку можна насправді входити безкінечно. Можна безкінечно довго триматися вологи, що тебе охоплює, можна безкінечно довго очікувати на повернення всіх, кого ти знав і кого любив. Ріка принесе всі чуті тобою інтонації, ріка збереже все залишене при берегах тепло, ріки вміють чекати, вміють починати все від початку. Тому що існує тяглість річища, тяглість потоку, й ніхто не може зупинити всю цю масу вологого світла, весь цей огром тепла й холоду. Мені лишається тільки дочекатись її тут, на березі, й повертатись разом із нею назад, до міста.

Я подумав, що довго буду тримати в пам’яті запах цієї води, запах глини й трави, запах диму й осені, запах життя, що іще не почалось, і смерті, що іще не настала. А ось що вона буде згадувати про це все? Чи згадає вона тишу, що стоїть над нами? Чи згадає вона своє дихання, що виростає тепер посеред цієї тиші? Адже все залежить від нас. Перш за все — наше бажання бодай щось пам’ятати. І наше бажання не пам’ятати нічого.

© Сергій Жадан

Дивитися мультимедійну версію

Список текстів | Наступний текст