Укр   De  En

Тексти

Чому я не веду щоденник? Це ж так просто й природно. Потім, коли мине так багато часу, що минуле розпадеться на отвори та довгі коридори, наповнені листям і весняною вологою, можна буде все це відтворювати в пам'яті. Згадувати й знову занурюватися з головою в те, що давно забулось, знову почуватись так, ніби серце твоє відірвалось, але не перестало битись, просто б'ється тепер там, де йому хочеться, мало зважаючи на твою реакцію. Якби я вів щоденник, я б міг вираховувати намотані кола, сортувати допущені помилки, передбачати появу в своєму житті змін та зламів. Я б прописував собі наперед, ніби добрий синоптик, розташування планет за вікном, міру їхньої прихильності до мене, тривалість їхнього наді мною тяжіння. Добре, - говорив би я сам собі, - я знаю чого чекати ближчим часом від богів та демонів. Це був початок весни, а отже все мало змінитися. Зміняться наші з нею стосунки, думав я, скажімо, вони стануть більш близькими, настільки близькими, що не можна буде робити вигляд, ніби все лишається як є. Зміниться все. Зміниться розташування серця в моєму тілі, зміняться його звички й поведінка, зміниться ритм його життя. Воно ховатиметься мені під горлом, забиваючи подих, змінюючи голос, заважаючи дихати, допомагаючи задихнутись. Зміниться мій почерк – він стане більш гострим та нерозбірливим. Хоча вона цього не помітить – вона ніколи не бачила мого почерку до цього, як вона може щось зауважити. Як вона в принципі може зауважити, що щось змінилося? В неї це все, очевидно, відбувається якось інакше, якось по-своєму. Важко відмовитись від того, що маєш, на користь того, що все одно втратиш. Важко зважитись і пірнути в цю крижану чорну безвість, в якій ховаються всі принади та спокуси світу. Краще оминути ризик бути зрадженим, кинутим, розчавленим важкими небесами. Краще лишити все, як є. Ми всі так легко відступаємо вбік, впадаємо в паніку, уявивши, скільки роботи серця в нас попереду. Ми обираємо спокій, замість того, аби обирати смерть. Лишаємося сам на сам зі своєю невпевненістю, зі своїм страхом, тримаємось за свої примарні надбання. Боїмося ризикувати, боїмося бодай щось змінити. Просто боїмося. Боїмося, тому що боїмося.

Все станеться так, знову переконую я себе, як мало статися, все триватиме стільки, скільки я сам цього захочу. Не певен, чи справді добре було б знати все наперед, уміти передбачати, завдавати удару на випередження. Мені здається, найпрекрасніші моменти цього життя трапляються з нами спонтанно. Найпечальніші так само. Десь підсвідомо, десь на рівні серця, що не знаходить собі місця, ми чекаємо на появу цих моментів, ми пам'ятаємо, що всі вони мають із нами трапитись. Найважче проектуються речі прості й добре знайомі – любов, ніжність, забуття, смерть. І скільки б не фіксував у щоденнику їхню появу, все одно не зможеш потім розібрати власний почерк. А якщо й розбереш – все одно не повіриш.

© Сергій Жадан

Дивитися мультимедійну версію

Список текстів | Наступний текст